Політ на кулях зі стільцем

Непередбачувані мрії. Виявляється і вони мають силу здійснюватись.

Ось такий він чудакуватий Ларрі Уолтерс. На фотографіях видно, як він здійснив свій омріяний політ на стільці з 45 кулями наповнених гелієм. Кожна куля діаметром 1 метр.

На них він досяг такої самої висоти, як і літаки. А якщо точніше, то він з ними там у небі і зустрівся.

Саме його як за головного героя взяв у свій сюжет оповідання «Я полечу!» Макс Кідрук.

З рецензією оповідання можна ознайомитися нижче на моїй сторінці.

Рецензія на оповідання Макса Кідрука. «Я полечу!»

Книга – це світ таємниць. Але не завжди він співзвучний з читачем. Тому і не завжди хочеться говорити або писати про те, що читаєш. Але не зараз.

Бо потрапила до моїх рук книга під назвою «Ода до радості». Яка складається з невеличких оповідань українських письменників.

Макс Кідрук зі своїм оповіданням «Я полечу!» дуже стрімко мене завоював. Це настільки якісний гумор, який не завжди зустрінеш у кіно, не кажучи вже про книги. Тож коли я прочитала і вдоволь насміялась, то вирішила, що про цей скарб з перчинкою, має дізнатися якомога більше людей.

А тим паче, що в основі сюжету лежить реальна історія лос-анджелеського пенсіонера Ларрі Волтерса, який у 1982 році захотів політати без літака. І зробив це на повітряних кульках зі стільцем.

Думки про воєнний стан в Україні

Що він дав українцям. І чи ми зрозуміли, що відбулося.

А ще поговоримо трохи про вибори в Україні.

Десь за два дні до того, як стався збройний конфлікт в Азовському морі, який спричинили росіяни, я згадували страшний 2014 рік, початок нашої війни з Росією. І думала, що спогади треба занотувати, доки ще свіжі і не забулися. Українські регіони, які межують з російським кордоном, відчували російський тиск роками, віками. Але раніше він був не такий свідомий. І тільки я про це подумала і згадала, як нахлинула на Україну нова хвиля тиску, яка так само збиває з ніг.

Але якщо чесно, то 2014 рік частково зміцнив імунітет українців. І ми стали трохи сильнішими та розумнішими. І страшніше і тяжче було саме тоді, коли на собі відчули що таке психологічна війна, і що вона не менш руйнівна за звичайну війну. Але про це вже напишу окремо.

То що відбувається зараз? Росія знову намагається притиснути Україну? Нібито, чи замало того, що зробили? Крим нахабно загарбали, Донецьк і Луганськ зруйнували. Свої рублі у захоплених регіонах запустили і кажуть що не винні. А тепер ще хочуть заволодіти Азовським морем.

Українське весілля наших часів

Раніше, восени, зібравши врожай, починали гуляти весілля. Наймасовіша пора шлюбів розпочиналася зі свята Покрови і тривала до початку Пилипівки (28 листопада). В Україні і досі дотримуються цієї давньої традиції справляти весілля після Покрови. Тож саме зараз, ще триває пора весіль. І з цього приводу навіть є українське прислів'я: «Покрова накриває траву листям, землю – снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем.»

Деякі звичаї, традиції, обряди передаються нам від покоління до покоління. Але дещо з часом осучаснюється, або зовсім зникає. Як наприклад «обряд комори» (звичай першої шлюбної ночі), який існував до ХХ ст. Цей звичай полягав у тому, що в день весілля, перед першою шлюбною ніччю, наречену відводили у комору свашки, де роздягали її, і прискіпливо оглядали, чи ніде немає захованої крові, або ріжучих предметів. Якщо нічого не знаходили, то одягали на молоду білу нову сорочку, клали її у ліжко та приводили нареченого. Після завершення обряду сорочку молодої виносили на загал гостям, як доказ цнотливості. Сучасній людині такий звичай буде здаватися варварським, мабуть тому він і зник.

Але цікаво зазирнути не в минуле, а в наше сьогодення і подивитися на весілля наших часів. І для цього завітаємо до молодих сімейних пар з Західної України і з міста Мелітополя.

Деякі етнографи стверджують, що кожен регіон України має свої особливі звичаї і обрядовості, але дещо з них об'єднує всіх. Пропоную читачам самостійно розшукати міст сполуки в матеріалі.

Радіо Аристократи

Нескінченний всесвіт якісної музики.

Радіостанція «Аристократи» – це музика для душі з душею. Яка допомагає винирнути зі сну вічної метушні.

Створена у лютому 2014 року в Києві радіоведучими Ярославом Лодигіним, Валерією Чачибая та Данилом Хомутовським.

З цим цікавим музичним всесвітом познайомив мене редактор українського видання. Його ім'я, на жаль, не пам'ятаю, бо матеріал був вилучений. У матеріалі він аналізував розвиток ЗМІ в Україні. І добрим словом згадував радіостанції «Аристократи» і «Пюре».

Дуже шкода, але радіо «Пюре» вже припинило свою роботу. Хоча також встигло завоювати мою довіру.

Але на відміну від «Пюре» радіо «Аристократи» впевнено йде вперед і має неабиякий розвиток. Це прогресивне радіо активно транслюється на Фейсбуці зі стрімами, має свою сторінку в Інстаграмі, офіційний сайт, та Youtube-канал.

Діти і сучасне виховання

Дитина – це не бур'ян, який росте сам по собі.

Дуже довго не хотіла торкатися теми виховання дітей. Хоча вона в мені останнім часом шалено бурлила. Особливо після нескінченного потоку «розумних статей» на цю тему в Інтернеті, які постійно потрапляли на очі.

Чесно, я всіма силами відштовхувала від себе бажання про це написати. Бо думала, чи маю на це право. Але на днях мені потрапив на очі матеріал під назвою «Трагедія з нашими дітьми», від магістра медичної школи при університеті Торонто Вікторії Прудей. Він дав мені зрозуміти, що я теж не хочу мовчати.

Кілька місяців тому, я вже була налаштована підняти цю тему на поверхню, після невдалого походу до кінотеатру, де ситуація, яка там відбулася штовхала мене говорити, але завагалася.

І сьогодні все ж таки висловлю свою думку з приводу виховання дітей.

Рецензія на фільм «Є мрії - будуть і подорожі»

Дія фільму відбувається в 60-х роках минулого століття. Сюжет не гостросюжетний, але наперед передбачити його важко. Більше призначений для аналізування і пошуку сенсу життя. 

Цей фільм про життя двох дітей, яких виховували байдужі до них батьки. Мамо і тато хлопчика на ім'я Бен зачинилися у своєму маленькому світі, в якому було місце лише їх нібито захопленню. А насправді, це була втеча від реальності, та від дорослого життя.

Батьки білявої дівчинки Кесі травмували її дитячу психіку. Тато Кесі пиячив і домагався її. А мама тим часом терпляче зачиняла на це очі. Але після автокатастрофи вони загинули і дівчинка тимчасово потрапила до родини Бена. 

Діти одразу один одному сподобались і подружились. Кесі виявилась дуже розумною і сміливою дівчинкою. Хоча насправді в душі мала багато неспокою і потребувала підтримки. Яку і знайшла біля Бена . Він за характером був її протилежністю. Дуже спокійний і соромливий. Саме ці якості їй в ньому і сподобались. Кесі тягнулася до його чистої і світлої душі.